Як добре б зараз ось із ліжка встати,
струхнути неміч, знов узять перо;
ще в нього є що людям розказати,
і в серці в нього ще живе добро.
Але недугу не перебороти…
Так прикро, що нема в ньому снаги
ділить з дружиною усі турботи,
і бідність, і нестатки, і борги,
так прикро!..
Та дружина щось говорить:
хай клопотами сил не надрива,
він ще одужа, перестане хворіть…
Одужає?.. Слова! Пусті слова!
Він добре знає, що уже не встане,
що він в огні, як лист опалий, в'яне
й життя в ньому, як іскра, дотліва.
Але — дружині легше від омани.
Нехай же вірить!
Хворий ожива,
говорить про весну, про сонце й трави,
про вітер свіжий, сонячно-ласкавий,
про повні ріки, збурені до дна, —
все марно: жінка слухає сумна,
задумавшись, постелю поправляє
й, не відповівши, вийти поспішає.
