Яка мовча́зна й стримана вона!
Як розуміє він її печаль,
непевну віру і мовчазну тугу!
Що дав би він, щоб втішити подругу!
Та мало є веселого, на жаль.
Ну, от він жив… боровся із нуждою,
витримував з життям тяжкий двобій,
багато втратив сили і надій
і сам, здається, пада в тім двобою.
Пригадує: як часто в світлу мить,
коли приходила свідомість сили
і тепла віра хворе серце гріла,
знов починали владно говорить
турботи про крамничку, про борги,
про сюртуки, штани та про квартиру,
вбивали силу і глушили віру,
висушували джерело снаги.
І він, розбитий, стомлений украй,
що почував? Безвір'я і відчай.
Доволі ж! Годі! Відійдіть, примари!
Ще меч не випав із руки бійця,
готового змагатись до кінця
і завдавать вражаючі удари!
Ти, бідність! Ти, нужда! І ви, нестатки!
Ти, самовластя, й ти, жорстокий гніт!
