але й удар також приймай по тому:
вмирає і гниє, що віджило,
щоб місцем поступитися живому.
Вмирай і ти!
А чий там гострий профіль?
То хто в крилатці, наче Мефістофель,
з усмішкою знайомою? То він,
землі російської великий син,
її надія, честь її і слава,
кого збентежила душа лукава
й намови божевільного попа…
Чого ти тут? О, як ти низько впав,
суддя, що вибрав зброю Ювенала,
співець, кого земля сумлінням звала!
Як міг ти проповідувать батіг,
невігластво, попівщину й сваволю?
Як міг забути про тяжку недолю
закутого селянства? Як ти міг!
І рвучко до грудей приклавши руки,
з обличчям, скривленим від болю й муки,
Віссаріон закашлявся… й затих.
Так ранений орел із скель крутих
в долину падає, ламає крила, —
стікає кров, орла лишає сила,
