Мовчить юнак із рідною,
Шумить осінній сад.
Та ось юнак чуприною
труснув, стенувся, стих.
— Ні, матінко, полину я
на крилах золотих.
Полину… В даль невідому
отак, як стій, піду.
Мо' здибаюся з бідами,
а мо' талан знайду.
За ради ж, мамо, добрії
спасибі, — не прийму.
Я бачу путь за обрії
і сміливу й пряму.
Хоч та дорога дальняя,
та тим я не журюсь:
не будь лиш ти печальная,
а я не похилюсь.
Шляхи й без бога зміряю
у світ мій золотий:
я ж, матінко, не вірую, —
хоти чи не хоти.
