а мати — в ніч осіннюю
розплутувать нитки,
від досвітку за прядкою
сидіть, аж поки день,
і линуть, линуть гадкою
за сином: „Де він? Де?“
Весна минула й літечко…
Ще й осінь… Ще й зима…
Нема од сина звісточки,
ані чуток нема.
Біжать струмки байраками,
у котиках верба,
а мати жде заплакана,
зажурена, слаба.
Як трави пишні виросли,
як дуб зазеленів,
із хати матір винесли
на гору у труні.
А потім воля крилами
махнула над селом.
