друг трудящих, серце наше,
всіх знедолених надія,
той, хто тільки слово скаже —
і стає явою мрія.
Простягались людські руки,
щоб торкнутися до нього, —
він почав бо в царстві муки
світлу казку дня нового.
Бо хіба ж то не казково,
що лягали панські люди,
а прокинулися знову —
прапори свободи всюди!
Бідаки зробились смілі —
йдуть у графові покої.
І не чули в білій віллі
зроду мови отакої,
щоб у графа землі взяти
і віддати мужикові,
щоб розкішнії палати
стали домом бідакові.
І гукали із завзяттям,
мов гули весняні ріки:
