Сторінка:Михайло Дубовик. Багряний листопад. 1941.pdf/46

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


та час від часу гримає на коней,
що в упряжі бунтуються, жирують.
Пішов би й він у хату до Лександри,
та ба які — на місці не стоять.
Тим часом в хаті все уже готове.
Лександра сповила свого Івана,
погодувала й блузку поправляє.
Край столу чоловік сидить на лаві
і слухає з усмішкою, як мати —
свекруха Олександрина — востаннє
не їхати невістку намовляє.
Він раз погляне на стареньку матір,
що на полу сидить, підперши щоку,
в очіпку, у сорочці полотняній,
на сонці біленій, сухенька, сива, —
класичний образ матері народу,
що дав Шевченка, Лисенка, Франка.
За все життя своє, трудне й безбарвне,
вона привчалася коритись долі,
і радощі, і горе так сприймала,
як щось призначене і неминуче,
і далі, як в селі сусіднім, не була.
А вдруге гляне на свою дружину,
прибрату по-новітньому і з сма́ком,
на світлі очі і на погляд смілий,