вітру ніжно тихострунність,
співи перелітних птиць,
сум берізок і ялиць.
Я люблю життя вершину —
твору, діючу людину,
що невтомно кожну мить
мислить, діє і творить.
Я люблю відвагу герця,
ясність неба, мислі, серця,
прямоту степних шляхів,
вірну дружбу, щирий гнів.
Я люблю і труд, і втому,
затишок свойого дому.
Я люблю малих дітей —
в них любов моя росте.
Знову будуть дні весняні,
вийдуть двоє на світанні,
пройде вітер по гіллю
і почує знов: „Люблю!“
Сталіно
