Цю сторінку схвалено
„ПРОЩАЙ…“
„Прощай… Іди…“ — промовила й пішла
по срібній запорошеній дорозі.
Холодна річка в темнім верболозі
блищала тьмяно, як уламок скла.
Біліла ніч, мов срібна ковила,
хилились верби у якійсь знемозі.
А ти, як місяць, стала на порозі
і зникла, ніби в хмарку запливла.
Світало. Гасли в синьому тумані
ясні, далекі зоряні світи.
І сяли промені передсвітанні.
Як зірка та ясна, погасла й ти,
маленька в безконечнім порошина,
моя любов — журби й пісень причина.
Саксагань.
