Сторінка:Михайло Дубовик. Багряний листопад. 1941.pdf/97

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Віссарон здригнув. Рукою скроню
погладжує, а синій зір горить,
мов прозирає в далечінь століть.
Він ледве чутно промовляє: „Доню!“
Дитя підбігло — ластівка метка,
всміхається, а батькова рука
ласкаво гладить їй білявий волос,
і очі повні ніжності й надій.
Так добрий ратай в полудень ясний
на полі гладить тонкостеблий колос
і оглядає ниву з краю в край,
плекаючи надію на врожай.

А урожай ще буде! Прийде час —
раб скине пута кривди і образ
і піде в бій, і на землі усюди
не буде більш рабів, багатіїв,
німих підданців і дурних царів,
а будуть браття скрізь, і будуть люди.
І в тій прекрасній далечіні літ,
куди він пристрасно думками лине,
засвітиться, засяє на весь світ
і гордо зазвучить ім'я: людина!

Віссаріон відсторонив дитя
і знов затих в якімсь непевнім стані