То плакало селянство у ярмі,
то чувся стогін скутого поета.
І в темних казематах у тюрмі,
і в світлих стінах університету —
скрізь був один закон царя-псаря:
„Не рассуждать“, — закон ганьби й неволі.
Мовчіть, раби, заковані і голі!
Вам батогів, церков, шинків доволі,
а волі й прав не ждіть!
Смутна зоря
російської свідомості в тумані
ледь-ледь ясніла. Кари безнастанні
її туманили.
Минали дні,
здавалося, без віри, без надії
на просвіток. А на полях Росії
нависла тінь од шибениць.
Та ні!
Безсмертний дух народу! Він живе!
Не закувати душу у кайдани!
І муза Пушкіна узяти меч зове,
і клич її почуто полум'яний.
Вже чулась демократова хода,
і гнівний голос вже лунав суворо:
„Народ царів на суд покличе скоро!“
