Сторінка:Михайло Рудинський. Архитектурне обличчя Полтави. Полтава. 1919.pdf/8

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


густо мережать собою глибини нинішнього Петрівського пляцу та його околиць.

Але ж якою маленькою була тоді Полтава, як місто! Вриваючись по обривах до Ворсклової долини, кріпость не мала в своїх валах ні того Петрівського пляцу, ні Келенського проспекту. Стрітенська церква була кладбищенською церквою за чертою города, а населенням пунктом по-за межами міста був, по всьому, лише Поділ. Павленки були близьким селом; південно-західної частини Полтави — районів Шевченківської, Пушкинської та Кобеляцької вулиць — не було й натяку.

Полтавське байовище, „уславивши“ Полтаву, мало допомогло їй в смислі зростання й розквіту, бо скоро по ньому по Україні перейшла грізна хвиля чуми, викликаної нечуваною кількістю смертей на полях крівавої боротьби.

Мабуть, лише по 50 роках втихомиренного життя, коли остаточно вщухла тая боротьба на довгий-довгий час, коли козацька старшина остаточно попливла по тихому морю цілковитої „преданности престолу й отечеству“ до ясно визначених перед нею берегів безтурботного істнування на спинах скривдженного селянства — Полтава починає більш прискоренним темпом виходити за межі старого кріпостного істнування і скоро роспросторюється на північ і захід.

Тоді, якось майже одночасно, протягом яких 30-40 років, підносяться кам'яні церкви Воскресення, Стрітення, св. Миколи, імпозантний Успенський Собор; серед рядів хат виникають перші кам'яниці.

Але ж той же самий дух глухої провінції, як перше, лежить на Полтаві, і хоча вона числиться містом, насправжки вона є звичайнісіньким містечком, що воно не може рівнятися не те до Переяслава, а й до менших городів, як от Лубні чи Прилука. Про се найбільш яскраво свідчать записки мандрівників кінця XVIII і початку XIX сторіччя, які присвячують Полтаві кілька цілком слушних і зовсім неприхильних уваг.

„Полтава“, пише Зуєв, що він проїхав її в роках 1781-82, „се невелике місто з 1000-ею деревляних, низьких, але ж чисто зовні білених домиків, з котрих 2 чи 3 кам'яні. Найкращий домик кам'яний належить Руденку“.

Французський посол при російському дворі ґраф Сеґюр, що він супроводив Катерину під час її подорожі до Таврії в р. 1787, писав: