Борис курив люльку та переглядав ґазету і книжку. Згодї відложив папірє, глянув на сина і заходив думками в його неясну сумовитість, що проявляла ся вже від кількох лїт. Душа стала знов болїти, він хотїв розрадити сина і почав говорити.
— Ті пани, що пишуть книжки, цїлком не знають нашого житя. Що то казати, як хтось з мужиками лише на вакациях. Як хто чого сам не видїв, то нїяка книжка не навчить його. А вони хотять пізнати нас із книжок тай пишуть для нас. Нераз як прийде яка з тих книжочок про ґосподарку, то я лиш подивлю ся тай шпурну нею он там у кут. Говорити комусь про управу ячменю, чи про молоко, як у него нї грядки, нї теляти! Та уперед, коли він такий учений та мудрий, то нехай навчить, звідки і як роздобути поле, чи корову, а не заскакує нам у готове! Не бій ся, у кого є що сїяти й доїти, той дасть собі раду і без твоєї книжки і до тебе на науку певно не піде… Вже ті пани мають нас цїлком за дурнїв. Або пише не один про нашу біду, але так по панськи, як би бояв ся, аби йому хто в шию не дав. Легко при столику вигадувати, але як би прийшов тут межи нас — дихати відхотїло-б ся,
