Борис пішов повагом. Стежка вела краєм села, через сад, що стояв за хатами. Борис уздрів, що якийсь хлопчиско щибає яблока. Підходив помалу і дивив ся на ту роботу. Пустяк шпуряв завзято камінєм та кімачєм, аж галузє облітало. Старий підійшов до него.
— Ти, хло, ти чий?
Пустяк вибалушив очи.
— Лущаків.
— А дїдько би тебе лущив, диви, а я не знав. А я не знав. Тьфу, пек та оссина! А я не знав… То ти щибаєш яблочка собі? Щибаєш зелені, не даш їм пристигнути, нї-ї. Я вже виджу, що нї.
Поклав йому руку на плече.
— Ти, хло.
— Га? — спитав збентежений пустяк.
Старий говорив поволи — своїм способом.
Надійшло кількох мужиків, станули і дивили ся.
— Ти, хло, ану розміркуй собі таке. Лише уважай і слухай, що тобі скажу. Розумієш?
— Розумію, — промовив збиточник.
По такім початку прийшов він до себе і думав, що Борис забув уже про його пустоту і мав йому щось иньшого сказати.
— Слухай лише та розмірковуй. Чи не лїпше було би отак: замісь каміня і патичя, а ти спробуй урвати собі руку, та рукою, та рукою, та рукою!
Тут старий показував живо, як він має кидати тою рукою.
— А потому, як уже одної руки не стане, а ти возьми ногу, та ногою, та ногою, а відтак — лише уважай, що кажу — а від-