Сторінка:Модест Левицький. Паки й паки. Про нашу літературну мову. 1920.pdf/39

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


м’якшаться і орґанично не терплять, після себе йотованих голосівок: вони перетворюють їх у нейотовані; виходить так, ніби вони, забравши той j і подвоївшись, стають ще твердіші замісць того, щоби зм’якшитися: збіжжа, подружжа, оружжа (моск. оружье), клочча, зарічча, (клочья, зарѣчье), піддашша, в одмінках: ніччу, одіжжу, під піччу (ночью, печью), хоча відміняються вони по м’якій одміні, як напр. диня, дині — ніч — ночі (а не ночи); щ не подвоюється, бо вже само по собі складається з двох шиплячих (ш+ч): нехворощу. Також і м’якого знаку наші шиплячі не приймають. Зовсім инша природа шиплячих у московській мові: там вони залюбки мякшаться (ночью, печью, нічья, чье) і навіть коли граматично стоїть після шиплячої проста голосівка, то вимовляють її, як йотовану: чудо, ощущаю — вимовляється: чюда, ащющяю.

Отже тяжкий гріх перед нашою фонетикою чинять ті, що нехтують ту своєрідну вдачу наших шиплячих звуків і перекалічують їх на московський лад: нічь, пічь, нічью, пічью, збіжья, клочья, зарічья і т. ин.

Що правда, в де-яких місцях (напр. в околицях Київа) наші селяне вимовляють дуже м’яхко шиплячі в кінці слів, ніби з йотованою голосівкою: лошя, курчя; але це є невеличкий провінціялізм і не дає він ніякого права взагальняти його і псувати нашу фонетику. З другого боку на Волині дуже твердо вимовляють, ніби

37