Сторінка:Модест Левицький. Паки й паки. Про нашу літературну мову. 1920.pdf/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Тільки пам’ять і письмо обтяжають вони без усякої потреби. У нас вони ще вживаються для ознаки цілого роду: Ольгердовичі, Коріатовичі; звідси, мабуть, повелися й назви сел: Варковичі, Маневичі, Кречевичі (їх багато на Волині). Чи не краще-б нам, збувшися ласкавої опіки „царя восточнаго православного“, покинути й цю московську формулку йменування людей. Адже-ж можна, за Галичанами, вживати слова пан до імени власного, або до призвища: пане Іване, пані Варваро, панно Наталю, — до менше знайомих: пане Степаненку і т. д. У нас істнують стародавні вирази: пан-отче, пані-матко, панове товариство, панове-громадо. Може „товарищъ“ — Винниченко за цю „єрунду“ обвинуватить мене в бажанні реставрувати давнє панство і сопричислить мене за це до „дрібно-міщанської буржуазної сволочі“; але таких намірів я не маю; я тільки обороняю нашу мову від обмосковлення, безоглядно до того, чи йшло воно від царської Росії, чи від радянської „единої-неділимої“, і закликаю наших людей вернутися до свого рідного. Скажу більше: чи не відважились-би ми трошки здемократизуватись і взяти в нашого-ж народу його сердечну, щиру й теплу кваліфікацію в іменнуванні: дядьку Петре, тітко Варваро, діду Модесте; старі до молодих, принаймні при добрих і щирих взаєминах, могли-б звертатись просто по іменні, а як ні, то з додатком пан. Я на цьому не настоюю, але подаю це до міркування. Для ознаки високої пошани ми маємо назви: батьку

45