Сторінка:Модест Левицький. Паки й паки. Про нашу літературну мову. 1920.pdf/53

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Ось один уривок із тої „Чернигівки“ що до тих приналежних прикметників.

„Прийшла й дочка її, сотникова Булавчина жінка“.

Напевне можна сказати, що сучасні наші письменники й перекладачі, принаймні 90% їх, переклали-б слово по слову з московського: „прийшла і дочка її, жінка сотника Булавки“. Проте-ж і Б. Грінченко теж учився московською мовою, на службі теж мусів її вживати. Але він так любив своє рідне, що переміг усі труднощі і без граматики навчився рідної мови краще за тих, що нині й по граматиках навчаються її аби-як, або здебільшого і вчитися її не хочуть, бо вважають себе за авторітети в питаннях мови. Коли-б вони, покинувши свої гордощі, прислухались уважно до чистої мови бабусі — селянки, то почули-б (і запам’ятали-б!) що вона скаже не йнакше, як: „А це старостів Перепеличин онук“ або: „зайняв удовину ковалишину худобу“, а не: внук старости Перепелиці, або худобу вдови коваля.

Навіть що до числівників доводиться робити деякі уваги в обороні нашої мови.

Українська мова ширше за московську вживає збірних числівників: не тільки двоє, троє і т. д., але й десятеро, п’ятнацятеро. — до тридцятеро; навіть у складних числах обидві частині вживаються у збірній формі: двадцятеро й двоє, тридцятеро й шестеро і т. п.

51