рови лупыть, та тутъ же й цупыть. Мазала дворянка сьвитлыци панськи, та й уюшки зъ товарышкою повыкрадалы. Постережено тилько зимою; а вона зъ паньскихъ уюшокъ соби сковородъ наробыла, и моій баби сповытуси одну надилыла. Мы жъ хочъ и соби зробылы сковородку зъ уюшкы, видбывши вушко, та намъ йіи валящу, зайву, панычъ Коровай подарувавъ, хочъ мы зъ нього скупердякы й не дерлы такъ, якъ наша дворянка зъ дворянъ справдешныхъ. За те жъ мы й у въ острози не седымо, якъ хто иншій, що розикравшысь на малому, въюсьци, та прийде й по велике. У насъ и сьпивають (та не каюцьця) про матиръ, що кравши сама, учила красты й сына…
Що жъ винъ йій видказавъ?… А письня — правда, не те, що казка: Вы чували сю письню при мени видъ политныць. Ты жъ мамо, (каже) сама мене вчыла. Украдь, сынку, голку, а потимъ крастымешъ и Божу коровку не то що…
Багацько де чого бракуе намъ, та свитле око. Не йдемо ни проты людей, ни проты Бога. Жывемо соби тыхенько.
Моя дытына отакисинька, пятый годокъ. Разъ мени й каже: «Дай, мамо, папы». Я дала, та мабудь, паляныци тогди йій забажалось. Воно взяло и кинуло навпакы. А я заразъ іи по рукахъ. Воно