була така зовыця, що зъ хлиба спиръ збирала. Оть якъ выйшовъ приказъ, щобъ то нашихъ зновъ у вийсько забираты, такъ и мого чоловика забрано. Пожила я зъ зовыцею трохы; та й покынула зъ дуру. Не добре, бачте, безъ чоловика; такъ усе мене тревожыть, усе дратуе, а потимъ якъ прыйшла до себе по розумъ, такъ и жалкувала, та вже не вернулася до мене зовыцина доля. А йіи доля була така, що въ неи харчи не переводылысь. Пиду було въ зовыцину комору, беру борошно, печу та печу хлибъ, а борошно й прибуде. Було бъ жыты въ зовыци, та повчытысь! Борошна повни бочкы стоять, ще й попиломъ попрысыпуваны, мабудь про мышей, а було дуже мало й жне. Де воно й береться! У людей хлиба нема, а въ неи йе. Коли бъ я була переняла, якъ вона спиръ збирала зъ хлиба. Не вхопыла тропы, ще молода була, та й за чоловикомъ журылася, такъ у своеи бабы й жыла, поки вернувсь, а вона, зовыця тымъ часомъ умерла.
Теперъ, як чоловикъ дома я всимъ задоволена. Дакъ люде жъ!.. Куды не ступлю ступнемъ, у всьому перехыблю, усе не по ихъ, хочъ я ничого й не прошу ни въ кого, та имъ наче силь увъ очу и все не вгидне, не таке, як йимъ хочеться. Ходы въ чорному, кажуть негодыться;
