Цю сторінку схвалено
И свекруха грихуе, и вона черезъ те свекруху и чоловика кидае й малу дытыну: бо пидъ таке безладья свекруха всячиною дотына, сына навчае.
Купы сынку, дротяну нагайку,
Та бый жинку зъ вечора до ранку…
Охъ, знаю, знаю съ самихъ писень, що зъ сього выходыть! Одинъ дурный послухавъ дурнои матери такъ —
Изъ вечора комора шумила,
Опивночи стина гомонила,
А идъ къ свиту невистка нежива…
А то ще й такъ высьпивуе гирка письня, гирке молодыче житьтя за ледачимъ чоловикомъ, та за старою свекрушыною головою:
Ледача невистка, ледача,
Ще й до роботы невдача,
Не вміе дилечка робыты,
Мени старенькій годыты…
Вона-то й годыть йій, мовъ тій лыхій болячци, та ничымъ не вгодыть, отъ письня про неи й хлыпле ревнымъ йіи плачемъ:
