котрому во̂нъ бажавъ добра, бажавъ побачити єго землю щасливою и добре уложеною державою зъ славнымъ станомъ и повагою мѣжь сусѣдами. Але палка́ любо̂вь до ро̂днои землѣ — се обовязокъ кождого честного чоловѣка, се ще не заслуга.
Головною своєю метою Данило ставивъ добро всѣхъ мешканцѣвъ Рускихъ Земель, яки були по̂дъ рукою єго и єго брата, во̂нъ не дававъ собѣ нѣ на годину спо̂чнути и цѣлый сво̂й вѣкъ побивався про те и прямувавъ до своєи меты; „измлада не бы има покоя“, повѣдає лѣтопись про Данила и єго брата. Соловєвъ становить Данила на ро̂внѣ зъ Володимиромъ Мономахомъ.
Данило бувъ спосо̂бнымъ, сторожкимъ и широкодумнымъ полѣтикомъ; усе во̂нъ тямивъ, якъ и що чинити, въ якому станѣ и якихъ засобо̂въ вжити въ боротьбѣ зъ ворогами. До всякои справы, за яку брався — бравсь во̂нъ жваво, палко. Палко̂сть єго вдачи показалась ще за дитинного єго вѣку; коли єго неню выганяли зъ Галича, во̂нъ не хотѣвъ лишати єѣ самотною „и плакашеся по ней, младъ сый. И приѣхавъ Олександеръ, тивунъ Шюмавиньскый, и я и за поводъ; онъ же измокъ мечь, тя єго, и потя конъ єго по̂дъ нимъ“… Палко̂сть Данила не була съ тыхъ, що швидко простигають; въ кожно̂й справѣ у него ставало енергіи до ко̂нця діла; не любивъ во̂нъ гаятись, працювавъ навѣть на Великдень. Одержавъ во̂нъ водъ Мстислава Вдатного во̂дповѣдь, що вызнає єго право на Чорторыйскъ: „Дѣмьяну же приєхавшу въ великую суботу, наутрѣя же на великъденъ приєхаста Данилъ и Василько къ Черторыйску, въ понедѣльникъ на ночь объсѣдоста градъ“. Коли Данило довѣдався, що Олександеръ Белзкій утѣкъ шляхомъ на Кієвъ, во̂нъ „изыде на нѣ изъ Галича, угони и въ Полономъ, и яша и въ лузѣ Хоморьскомъ, Данилу же не спавъшу три дни и 3 нощи тако же и воємъ єго“. Яка тяжка пригода не наводила на Данила сумованя и розпуки: „Людемъ же видящимъ, яко отъ Татаръ залежьенъ бѣ градъ, и вбѣжаша въ мѣста лѣсна и тѣши же не могоша сбиратися; Данило же сняся съ братомъ и тѣши и, якоже отъ Бога бывшѣй бѣдѣ не имѣти желѣ поганьскы, но на Бога надѣятись и на нь возложити печаль“.
Незвычайно любивъ Данило дѣяльно̂сть, се особливо видко, коли читаємо Галицко-Волыньску лѣтопись по̂дъ рокомъ 1235;
