Сторінка:Монографіи до исторіи Галицкои Руси М. Смирнова, М. Дашкевича и Дра И. Шараневича (1886).pdf/40

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 32 —

зрозумѣла умова мировои що до Русино̂въ: „аже прійдуть Татарове на Львовскую землю, тогда Руси на Львовцѣ не помогати, аже поидуть Татарове на Ляхи, тогда Руси неволя поити и съ татары“. Зъ иншихъ умовинъ мировои цѣкава рѣчь про полонъ Любарта. Длугошь по̂дъ рокомъ 1350 оповѣдає полонъ Кейстута; вже жь нема въ сѣй звѣстцѣ нѣчого неимовѣрного та то̂лько, що грамота повѣдає про полонъ Любарта, черезъ що можна гадати, що у Длугоша тутъ помылка; бо й самъ во̂нъ по̂дъ рокомъ 1366 повѣдає, що Любарта перше „superiorus bellis“. полонили Поляки. Про сю рѣчь Литовцѣ й Поляки умовилися вдатися до Угорского короля и просити, що бъ во̂нъ, яко судія безсторонный выдавъ своє рѣшенє „будеть ли ялъ его король по кривдѣ, Любартъ будеть правъ, и я князь Кистютий буду правъ передъ оугорьскимъ королемъ; будеть ли король правъ, намъ своего брата Любарта дати оугорьскому королю оу ятьство“. Зъ сего выходить:

  1. Що Любарта полонено не зъ бою, а по думцѣ Литвы, якимись хитрощами, „кривдою“, а вже жь се саме выправдувало бъ Любарта, коли бъ во̂нъ утѣкъ и не выконавъ обѣцянки и
  2. Що Угорскій король бравъ участь въ походѣ 1350 р., и бувъ якъ складали умову, тымъ-то й выбо̂ръ єго на безпосереднёго судѣю рѣчь природна.

Видима рѣчь, що зложеный розъємъ не мо̂гъ довго триматися, бо у кождого зъ ворого̂въ бувъ великій замѣръ добути собѣ цѣлу по̂вденно-захо̂дну Русь; речинець розъєму ще не выйшо̂въ, якъ Любартъ напавъ на Галичь, спаливъ єго и набравши здобычи, вернувся до Володимира, дальше напавъ на Польщу и поруйнувавъ околицю Завихоста. Здається, у короля не було спроможности по̂мститися надъ Любартомъ. Остерегаючись, що бъ во̂нъ не напавъ и въ друге, король велѣвъ укрѣпити Плоцкъ. Се мѣсто було майже по само̂й серединѣ Польскои державы. Съ того видко, якого переполоху Литовцѣ нагнали на Польщу. Вдержати зо̂роєю Галичь за собою Казимиръ не сподѣвався и повернувся до иншихъ моральныхъ засобо̂въ. Релігійна ро̂жниця стояла великимъ муромъ мѣжь Польщею и Русею; Литовцѣ-князѣ вызнавали православный обрядъ, тымъ-то у Русино̂въ бо̂льшь було спочутя до Литвы, нѣ жь до Польщи. Що бъ знѣвечити отсе спочутє король Казимиръ, зага-