леню особи і дїяльности ап. Петра, по натяках на дуже розвиту орґанізацію церкви.
Що до св. Івана, то він у загалї не одріжняєть ся нї замірами, нї вірою від своїх попередників, хоч про те нераз різко противить ся їм; сими суперечностями він завдав чимало клопоту скільком поколїням екзеґетів. Щож, хиба й він користував ся з якої скарбницї, невідомої старшим письменникам? Багато критиків розвивають і таку думку, часом навіть і досить зручно й дотепно, але тим тілько самі себе збивають. Колиж положити, що автор четвертого євангелія знав три перші, то можна легко обяснити всї його перерібки в фактах, починаючи з воскресеня Лазаря і кінчачи постановою цїлого пляну, що переносить у столицю все головне і єдино маюче значінє з житя і подїй Месії. Се могло бути навіяне таким реченєм, ужитим у двох євангеліях: „Єрусалиме! Єрусалиме! ти, що вбиваєш пророків! Скілько разів я хотїв зібрати твоїх дїтей, але ви не схотіли того.“ (У св. Луки, XIII, 34; порівн. у св. Матвія, XXIII, 37).
Євангелія св. Луки, св. Матвія, і св. Івана треба роздивлятись як три перерібки євангелія св. Марка, зроблені одно по одному, щоб загодити нові потреби
