Зелено довкола, тільки головатні тулять до землі свої білі голівки, мов цікаві очі визирають зпоміж трави та моху. Холодно. Вітер тягне. Дихаєш широко повними грудьми. Все довкола пахне, все так і дихає на тебе здоров'ям і силою. Внизу ліс оперізує полонину чорною стіною, а над тобою підіймається круглий шпиль гори. Тихо довкола, тільки вівці шелестять у папороті, десь-колись пес гавкне, зелена жовна застукає в лісі, або закричить вивірка.
А я йду соді помалу, стану, сопілку зза ременя як заграю, як задрібочу, як заведу думку, аж серце в грудях підскакує, або сльози на очі навертаються.
Го-го! Вуйку-небоже! Ти забрав вівцю, та то так не йде! Одна вівця, то ніби нічого, але сьогодні ти зарізав одну, завтра заріжеш дві, а позавтра передусиш мені пів турми. Ні небоже! Такої згоди в нас нема! Ти гадаєш, що я цівку тільки на пострах ношу? Го-го! Вже я віджалую ночі, вже я засяду на тебе в цім виверті! Вже мені одно, смерть або життя, а з тобою мушу зробити справу!
Злодій вуйко. Три ночі вимучив мене! Мабуть занюхав письмо носом — не приходив. Але не мене здурити! Вже як я завзявся, то не попущу. На четверту таки прийшов. Темно хоч око виколи. Вітер стогне у верхів'ях смерік. Потік шумить
