Була собі жінка, що жила на далекій півночі, в старій хатині, на краю великого ліса. Ця жінка мала присвоєного ведмедя, якого дуже любила. Йоло знайшли в лісі напів живим із голоду і він був такий малий і безпомічний, що ця жінка разом з куховаркою годувала його з пляшки. Це було кілька років тому. Тепер він був великий, дужий ведмідь, такий великий і дужий, що якби хотів, то міг би убити корову і понести її між своїми лапами. Та він зовсім не хотів того, він був дуже милий ведмідь, йому й не снилося робити кривду комунебудь, людині, чи звірові. Звичайно сидів він перед своєю хатиною і найприязніше в світі споглядав малими очками на волів, що паслися поблизу. Три миршаві коники знали його добре і нічого собі з того не робили, коли він зі своєю панею входив до стайні. Діти любили їздити на його спині і нераз засипляли в хатині між його лапами. Три лапландські пси виправляли з ним прерізні герці, тягнули за вуха, або за хвіст всіляко його дрочили; він дозволяв усе зі собою робити. Він не їв ніколи м'яса, діставав ту саму їжу, що й пси, часто і з тої самої миски, хліб, вівсяну кашу, картоплю і буряки. Він мав дуже добрий апетит, а куховарка вже дбала про те, щоб він діставав те, що йому належало. Ведмеді це вегетеріяни і наскільки це лиш можливо, найрадше їдять овочі. В осені сидів він радо в городі і з тугою дивився на яблука, що дозрівали; малим він іноді не міг
