Виліз я, переказав »Отче наше« і заснув, як камінь. Сплю я, сплю, аж тут щось товчеться коло мене. Збдився я, дивлюся, щось велике лазить по скирті й муркоче. Що таке? Піднімаю голову, протираю очі, — аж то ведмідь! Так мені й дух заперло.
— Буде тобі, Грицю, думаю. Прийдеться марно погибати.
Але бравий був з мене хлопець. О, бравий! Не такий, як ви, паничі, теперечки, хай вам не у гнів буде.. Бувало, аби яка пригода, а я рук не опущу.
Піднявся я на ліктях та й роздивляюся навколо. І чого ж би, думаю собі, ведмедеві та лізти на скирту?
А він вам, як здоровенна ялівка! Підвівся на задні лапи й ходить по скирті. Ходить, головою крутить та муркоче. А далі набрав у передні лапи сіна, підійшов на самий край скирти, розмахнувся й кинув його додолу. А там, як вчинився писк і вереск та такий, що я аж вуха заткнув. Що таке? Підвівся я ще вище, оглядаюся позад себе, а там вовків тьма-тьмуща. Так тягаються за сіно, так жеруться, як скажені.
— Ага — думаю, — то ти, небоже, від вовків втік на скирту, а тепер дразниш їх сіном. Кидай собі здоровий! Але що то буде, як ти на мене натрапиш і мене з сіном скинем?
На цю згадку зробилося мені страшно — дуже страшно. Вгорі ведмідь, внизу вовки, — що тут робити? Холодний піт виступив на чолі, а в очах аж свічки стали… А ведмідь ходить і щораз ближче до мене. Ой, лишенько моє! Ти, або я, — погадав я собі нараз. Один із двох! Перехри-
