— Кажи мерщій! — згукнув Музоній.
— Я вирішив на користь Герасових дітей, — докінчив претор.
Фанія зблідла, та, проте, високо знесла голову.
— І гаразд зробив! — скрикнула вона. — Але, — додала тихше, — це ще одна крапля додана до чари Веспасіянових ураз.
Огнисті Музонієві очі замружіли слізьми, а затиснені Аріїні губи здригнулись і прошепотіли:
— Раз-у-раз те ж саме! раз-у-раз те ж саме!
Іншим разом, тільки-йно претор повернув до-дому, до перестилю вбігла жінка, не дуже вже молода, шатно зодягнена, в підборному рудому волоссі, з висмарованим у різні мастила обличчям, у сукні, оздобленій штучними трояндами, що досконало наслідували правдиві не лише своїм кольором, а й пахощами. Це була Кая Марція, Фаніїна родичка, одна з тих дуже численних у Римі жінок, що вони, по бурхливих жируваннях та залицяннях молодощів, потішали свою старість моложавими строями, захопленням у бенькетах та видовищах, а над усе, мабуть, збіраниною та розповсюдженням всіляких відомостей про все й про всіх. Тиняючись спозаранку й до пізнього присмерку по вулицях та громадських майданах, по кружґанках і садках, по храмах та лазнях, передсіннях та їдальнях, знаючи всіх од звичайного ремесника та невільника, що виконує обов'язки внутрішнього служника якогось великопанського дому,
