— Присягаюся мстивим Юпітером! Не Ламію бо ж тільки образив Доміціян, сплямовуючи й збезчещуючи домове вогнище одного з римських громадян! Чи ніхто вже й у своїй хаті не може почуватися на безпеці від витівок та напасти цісаревого сина! Саме б тепер цензори, оці споконвічні вартівники римської чесноти, не справляли б лежнів на своєму уряді, коли б… коли б цей уряд існував ще! Але що ж, справді, існує ще в Римі з того, що колись існувало? Де поділася повага й влада консулів, що вони зараз лише марна тінь того, що було? Де самостійність і пиха сенату, що коли-не-коли вже тільки наважується бути за недолугу луну своєї минувшини? Де народні трибуни, що їхній розум та красномовство, захищаючи народніх прав, одночасно зносили цей нарід понад підлоту підслужування та понад звіряче нидіння над потребами лише власного черева, що годувати його не хотять вже зледачілі руки? Всі ці запоруки оборони та гідности Риму скупчилися тепер в одній руці, спочили на одній голові…
— Бідний зневажений Ламія!
— Доміція Льонгіна до цього часу вірно та щиро кохала своє подружжя.
— Так! — глузливо скрикнув Гельвідій, — таж яке кохання й яка чеснота може встояти в Римі супроти принад, що дхнуть з Палатинського пригорку?
