Одного поранку по̂дъ конецъ мѣсяця падолиста 1864 р. стоявъ у по̂дъѣзду свого невеличкого дворику при Лізбоньско̂й улици въ Парижи свѣжо выголеный, съ блискучимъ окомъ, съ губами навпо̂въ отвореными о̂тъ доволеня, съ довгимъ, мѣсцями вже злегонька сивѣючимъ и на широкій шиворотъ осѣнного пальта спадаючимъ волосємъ, широкоплечій, крѣпкій и здоровый якъ дубъ. славный Ирляндець, докторъ Робертъ Дженкінсъ, рицарь турецкого ордеру „Меджідже“ и рѣдкого испаньского Кароля II, членъ многихъ ученыхъ и добродѣйныхъ товариствъ, заснователь и предсѣдатель „Вифтлеємского Заведеня“, словомъ Дженкінсъ, вынаходець славныхъ дженкинсо̂вскихъ аршениковыхъ „перелъ“ модный лѣкарь сего часу и чоловѣкъ найбо̂льше занятый въ Парижи. О̂нъ готовився всѣдати до своєи хорошои коляски, коли якъ разъ отворилось на першо̂мъ поверсѣ о̂кно, выходяче на внутрѣшне подво̂рье дворика, и жѣночій голосъ запытавъ несмѣло:
„Роберте, чи вернете сегодня на снѣданье?“
Гай! якимъ добрымъ и сердечнымъ усмѣхомъ розъяснилось о̂тъ разу се хороше лице ученого и филянтропа, и якъ легко було угадати зъ нѣжного привѣту, по̂сланого его очима въ горудо бѣлои теплои, раннои загортки явившоися зъ-поза занавѣсъ о̂конныхъ, одну зъ сихъ подружныхъ, безпечныхъ и супоко̂йныхъ пристрастей, що то розгоряются ще бо̂льше о̂тъ тѣсноты и цѣпкости звязей, яки̂ ихъ лучать.
