рючий камінь оживляв її турецький турбан. Молодий султан відчув інстинктом любови, що то нова думка відродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожда частинка її одагу і прикрас, кождий її рух і кождий напрям, всі її почування й гадки.
— „Чи се може початок любови, любови до мене?“ подумав на хвильку. І дрож перейшла його тілом як елєктрична струя. Почувся більшим і сильнійшим, мовби щось доповнило його силу. Подібне вражіння мав тільки в кімнаті своєї матери. Але се було сильнійше, приємнійше й мало в собі щось, що непокоїло його душу — можністю утрати.
Все те разом заворушило змисли й ум Падишаха та скристалізувалося в нім в одно одиноке, міцне не то почування не то думку: „Вона повинна бути моя жінка!...“
Пригадалися йому слова досвідченого Кізляр-Аґи, що благословенна Хуррем виглядає в новім одязі як рожеве сонце у квітах ясмину. Був йому вдячний за таку оцінку своєї любки. Так, вона дійсно виглядала як ніжно-рожеве сонце, ранним ранком оточене білою імлою небесних муслинів. І в душі молодого Сулеймана почався новий ранок життя.
Вона весь час мала скромно спущені очи. Не оглядала його, бо не потребувала: інстинктом жінки чула, що діється в нім. Спокійно ждала, що скаже.
Молодий Сулейман, опанувавши перші вражіння, промовив:
— „Ти зібрана на вихід?"
— „Так. Може підемо в парк?"
Як би була сказала: Ходім до парку! — бувби напевно відповів: Ні, останьмо тут. Але вона тільки питала, чи може піде в парк. Відповів:
— „Підемо, дуже прошу. Там дійсно дуже гарно."
Відчинила йому двері — таксамо, як тоді, коли була служницею одної з його одалісок... Ся скромність аж заболіла його і збентежила. Йшов біля неї коридорами палати так, якби не він був тут головна особа, а вона. Ішов так зразу мимоволі, потому свідомо. І мав якусь, дивну роскіш з того, що запримітили се і чорні євнухи і стрічні невольниці й молоді одаліски, які нароком виходили з кімнат... Запримітили, бо кланялися низше їй, ніж йому, панови трьох частей
{{{pagenum}}}
