Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/114

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— „Чому на короткий час?“ запитав, подякувавши поглядом за квіти

— „Бо я невольниця. Невольницю вдягають і роздягають по волі її пана...“

Засміялася так іприродно й весело, якби хотіла сказати:

„Але я приготована, на се! Мені властиво все одно, як це скінчиться..." Та не було се все одно молодому Сулейману. Він відхилив її плащ і взяв за руку. По хвилі запитав:

— „Скажи мені Ель Хуррем, що ти робилаб, якби сповнилося твоє бажання і твоїй волі підлягалаби вся моя земля від тихого Дунаю до Базри і Багдаду, до камяних могил фараонів і до найдальших стійок моїх військ у пустинях... “

Втягав запах зачарованих яісминів як найсолодший нектар і памятав кожде слово її бажання з першої розмови.

— „Я передтим просилаб о зломання одного приречення...“

Знав, про що говорить. Але не хотів навіть допустити до розмови про се і сказав:

— „Якіж дивні ті жінки! Приречення мужчини не ломлять!

Подумала хвилю і сказала:

— „Я будувалаб, багато будувалаб!“

— „Щож ти будувалаб!" запитав з тим більшим зацікавленням, що досі ні одна з його жінок не висказала подібного бажання.

Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його, дати фонди на ті будови:

— „Наперед збудувалаб я велику імарет[1]. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого."

Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.

— „А потому?" запитав.

— „Потому казалаб я збудувати велику дарешшіфу[2].“

{{{pagenum}}}

  1. Кухня для убогих.
  2. Лічниця.