Думка його пошукала в споминах і — знайшла. Так... Подібний хід бачив він у самиці королівського тигра, що ходила по великій клітці в Арслянхане. Ходила, як благородна королева, хоч була в неволі.
Рішився. Тільки не знав, як почати.
Приспішив кроку. Але так тихо, якби лякався перервати її думки.
А вона також думала. І також лякалася. Тільки чогось зовсім иньшого... Лякалася, щоб він не пригадав собі докладно першої їх розмови.
В дівочій гордости не залежало їй на тім, чи він возьме її за жінку, чи ні. Боялася лишень того, чи не занадто нахабно домагалася від нього... Не могла скінчити думки. Так їй зробилося соромно. Прийшла їй на думку мати. Якже вона видивиласяб на кожду дівчину, котра від мужчини домагаласяб майна! І то в першій розмові!... Господи!...
За ніякі скарби світа не булаби сказала своїх думок!
Запаленіла. І була як червона квітка між білим ясмином.
— „Що з тобою Хуррем?“ запитав Сулейман.
По його тоні відчула сильніще, ніж передтим, що він любить її, що старається о неї. В ту мить пригадався їй ще оден небезпечний висказ її з першої розмови та його відповідь. Кров ударила їй до голови так, що оглянулася, де сісти.
Занепокоєний Сулейман запровадив її до найблищої альтанки.
— „Що з тобою, Хуррем?" — запитав у друге. Але сього вже таки ніколи іне сказалаб ні йому, ні нікому.
Ледви сама собі могла повторити те, що тоді сказала:
— „Чиж не так само зле буде мені тепер у кождої з твоїх жінок?“
Якже я могла щось подібного сказати! — думала, схиливши головку і спустивши очі в низ. Атже він міг зрозуміти, що я освідчилася йому! І навіть так зрозумів, бо дав таку відповідь. Не розуміла, як могла щось подібного сказати, хоч добре знала звичай мослємів у справах заручин і подруж.
Від сорому хотілаб під землю сховатися.
— „Що з тобою, Хуррем?“ запитав у третє, султан.
Несподівано рішилася — сказати, заперечити! Бо за
{{{pagenum}}}
