Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/118

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


важко було їй з тим спомином. Помалу немов шукаючи слів, і тонів, таких ніжних, як сліди малої пташки на снігу, почала:

— „Я — думаю — над тим, — чи— (тут вложила личко в обі долоні) не напихалася — я — тобі ——..."

— „Ти?! Мені?!“

Встав і сміючися додав:

— „Атже я ще не зустрічав такої гордої дівчини ні жінки! Ніколи!"

Відчула, що міцна любов покрила в його душі (Спомин першої любови, мов золотий мід вощину.

— „Чи ти дійсно над тим думала, Хуррем?" запитав ніжно. „Чи може над — виїздом — до свого Бога?...“ рішився сказати. Рішився таксамо несподівано, як вона перед хвилею

Дивилася на нього здивована, відки він знає, що діялося в її душі.

Він не хотів, щоб вона заперечила, бо чув, що тоді не знавби, як їй заявити, що годиться на се. Не очікуючи її відповіді, продовжав:

— „Їдь, куди хочеш і коли хочеш! Хочби завтра! І хочби в місце, в яке я прирік не пускати жінок!“

Останні слова майже викидав зі себе. — „Тільки верни!" додав мякше.

Зрозуміла, що він знає, куди вона хотілаб поїхати. Від кого знає, се її не обходило. Мабуть той відступник оповів комусь. Але се було їй байдуже.

Образ Богоматери Воротарниці станув їй перед очима. Зрозуміла велику жертву Сулеймана. Вона була для неї завелика, щоб відразу могла її приіняти.

— „Я не хочу, щоб ти ломав приречення задля мене," сказала тихо, майже нечутно.

Встала зі слезами в очах і вийшла з альтанки.

Як тінь пішов за нею молодий Сулейман. І йшли у блиску місячної ночі, обоє щасливі, як діти.

Він хотів їй конче подарувати те, чого вона не хотіла приняти. Якраз тому хотів доконче се подарувати, що вона щадила його.

— „Ти дуже благородна, Ель Хуррем!" почав. „Але що значить приречення, якого зломання нікому не шкодить?"

{{{pagenum}}}