Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/124

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
XI.
перша подорож на прощу роксоляни.

„На Афоні дзвони дзвонять:
Починає Прот великий,
Окликавсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфіґмену,
Загудів Ксеропотаму,
Там Зографу, далі Павлю,
Розливавсь Іверон…“

І.

Був кришталево ясний ранок, коли султанські ґалєри допливали до Святої Гори, що як білий мармуровий стіжок видніє на синім тлі неба і стрімкими стінами в море спадає. На довгім півострові вже здалека видніли зелені ліси. Як наближалися, повіяло з них чимсь рідним на душу Настуні, бо запримітила там не тільки кипариси, пінії й каштани, але на височинах також буки, дуби й чатинні дерева: тут лучилася тверда рістня її рідної землі з мягкою полудневою рістнею.

Здалека долітало привітне грання дзвонів всіх афонських церков, що витали могутнього монарха. На березі заливу Дафні видніли великі процесії монахів зі всіх монастирів і багато паломників!

Свою велику славу, як святе місце прощ, осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору між сходом і заходом, а єдність була у Церкві Христовій.

Оподалік на скелях полуднево західного узбережжа Святої Гори біля пристані Дафні пишався в прекраснім місци старий монастир Великомученика й Ісцілителя Пантелеймона, відновлений в останнє галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зі всіх земель України.

 

{{{pagenum}}}