нетрами й лісами. Якраз входила процесія в браму святої Обителі.
Іверські монахи глибоко клонили голови перед темною іконою Богоматери, що стояла над монастирською брамою.
Настуня глянула на Сулеймана і на ікону та мимохіть і собі склонила голову. Вид Іверської Богоматери був строгий. Вона представлялася як Мати грізного Судді. На ланиті темної ікони без ніяких слідів кольориту виднів знак крівавої рани, що надавав їй ще більше грізного вигляду.
Настя подивилася на Сулеймана. Він ще вдивлявся в образ матери „христіянського пророка“. Дрож незначно переходила і по його обличчу. Насунув турбан ще глибше на очі, ніж звичайно і твердим кроком увійшов на подвіря старого монастиря. Там заночував з усім почотом своїм в окремих келіях.
Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути, в своїй келії. Місяць заливав її кімнату, таким сильним світлом, що було в ній ясно, мов у день. Дусилася в тій малій келії і чулася дуже самотна, мов осиротіла.
Чи поділали на неї монастирські мури, чи дух відречення від світа, що віяв тут від століть, чи таємнича ніч полудня, — досить, що веселість, яка ніколи не опускала її, щезла зовсім. Відчула потребу якоїсь охорони й опіки. Охорони не перед зовнішним світом, бо ту міг їй дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в її нутрі. Того ще не було. Одначе тінь того, що мало прийти, вперве тут упала на її молоду, розхвильовану душу...
Чула виразно, що розлетівся вже ніжний запах її першої любови, яку відчувала до Стефана та що помалу але постійно входить в її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала опянювати її, дійсно як вино. Любов грішна, любов до невірного бісурменина, який ставав їй все дорощим. Пригадалася їй пісня сербських невольників. І пригадалася їй подруга Ірина. Що вона сказалаб на вістку, що — Настя стала жінкою султана!... Якась гордість пробудилася в її душі. Вже не журитиметься нічим!... Скарби незлічимі матиме в руках... Властива кождій жінці жадоба забезпечен-
130
