Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/137

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Бог дасть тобі не оден знак, але багато, чи ти добре рішила і чи добрі стежки твої...“

Почула брязк зброї і відгомін кроків серед нічної тиші. То сторожа підносила зброю.

В брамі стояв задуманий Сулейман з насуненим глибоко турбаном, з кривою шаблею при боці. І він не міг заснути тої ночі. І йому не сходив з тямки суворий образ Воротарниці Обителі, в якій заночував. І він вийшов, щоби в ночи подивитися на той таємний образ матери христіянського пророка, якого замучили солдати.

Великий султан усміхнувся над тим, що зробили предки теперішних ісповідників віри сина Марії. Думав, що якби так його влада простягалася тоді над Єрусалимом, як простягається тепер — то певно ні оден мусулманський намісник не дозволивби був так мучити того невинного проповідника в білому хитоні! А так — предки „джаврів“ споганили світ: скрізь, куди приходять їх потомки, несуть зі собою знак шибениці, на якій повісили свого Пророка!

— „Чи бачив хто щось подібнеі“ думав ідучи великий султан, що не терпів христіянської віри, а передовсім знаку хреста. — „Куди не глянь у їх краю, скрізь бачиш їх святу шибеницю: при стежках і шляхах і на розпуттях, на домах, і на церквах і на стягах та коронах їх князів і монархів, на грошах, ба навіть на грудях їх послів!... Навіть на своїй любці бачив я шибеницю!... А так міцно держаться ті „джаври“ своєї шибениці, що навіть невольниця не хотіла зречися знаку шибениці за ціну султанського сиґнета! І чого вони так держаться тої шибениці, на котрій їх божевільні предки повісили їх Пророка?"

Так думав каліф усіх мусулман і не знаходив на се відповіди.

Але велика твердість „джаврів“ подобалася йому, як подобалося все, що було тверде, велике, глибоке і правдиве, хочби й разило його. Вірив у те, що Магомет був більшим пророком ніж Христос і що прийшов по нім, аби таксамо „поправити“ його віру, як Христос поправив віру пророка Євреїв, Мойсея.

Євреїв не любив з ріжних причин. А головно тому, що вони не мали в собі спокою.

133