Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/140

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


лодого Сулеймана і хотіла стати його жінкою, то відчула, як колеться душа і як великий біль входить у серце. І бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа її, тягнена двома силами: вірою і любовю. О, вже чула, що буде мати що прощати їй Матінка Господня, Воротарниця, на Святім Афоні, в Іверській іконі...

Любов і віра, дві найбільші сили в людині, вже боролися в ній, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освітлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала їх обоє.

Він мимо розуму свого не бачив навіть того, що вона вже вспіла дати йому й учителя і на прощу до святого місця „джаврів“ затягнути. Великий султан Османів у квіті своєї молодости йшов поруч улюбленої жінки святими стежками Афону, як ішов колись прародич Роксоляни. А вона йшла як Ева, навіть не думаючи про те, чи він завагається зїсти все, що вона йому подасть — вона, його будуча жінка...

Великий султан Османів, володар трьох частей Світа, ішов в облаках райської роскоші — з бідною дівчиною, з невольницею. Він здобув її любов у хвилі, коли вона побачила як він спокійно ждав, заки вона скінчить молитву до Бога свого. В тій хвилині здобув володар Османів найбільшу любов свого життя, найбільшу роскіш його і — найтяжшу прикрість...

Бо кожда правдива любов се повторення таємного минулого всего людського. Се золотий дзвін його бувальщини: його високих злетів і крівавих упадків та покути.

О, дивний єсть звязок мужчини з жінкою, а імя йому таємниця...

V.

О, багато наук винесла Настя з першої своєї прощі в далекій чужині. І навіть не сподівалася ще одної розвязки питання, котре час до часу запрятувало її розбуджені в Криму думки.

А сталося се так:

Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зі своєї прогульки в спокійну, тиху ніч, — нараз від Гелеспонту повіяв напрасний вихор і закрутилося море під Афоном.

136