кімнат своїх служниць. Були зібрані разом і мали переляканий вигляд. На її вид одні низько похилилися, иньші аж поклякали на землю.
— „Що з вами? Що сталося?“ запитала Настуня, сама перелякана.
— „О, Пані“, відповіла одна з її невольниць. — „Такого вже давно не було в гаремі — якраз тепер батожать дротяними нагайками двох евнухів твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасі, куди їх незабаром запровадять… А одну з найкращих одалісок Падишаха зашивають у шкіряний мішок і будуть топити у Босфорі…“
Настуня зблідла.
Знала, що режім у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно султан мусів уже заявити суддям, що її обида се обида його і його Дому… Без того аж така кара булаб неможлива. Щось у ній захвилювало. Вдячність для твердого опікуна свого, страх і боязнь, щоб ізза неї не погибло троє людей, — все те відбилося на її обличчу.
Показала пальцем на дві свої невольниці і сказала одна словечко:
— „Ходіть!“ Встали. Вона казала подати собі плащ і вийшла як стояла, з двома служницями.
Тихо мов у могилі було в цілім гаремі і пусто на коридорах його. Евнухи, що стояли при виході на сторожі, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвіря гаремліку. І прямо йшла до брам селямліку, де вступ жінкам був остро заборонений.[1]
Начальник яничарів, що був при сторожі біля брам селямліку, пізнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони.[2]
І вже знали її всі люде в палаті султана. Став у дверах і низько склонившись, промовив з острахом:
— „О, найкраща зірко, в палатах Падишаха! Вступ до селямліку — жінкам заборонений!“
142
