Так на верхах, в султанських сальонах, шукали правди про Божу тайну світа, котру кождий віруючий нарід знаходить від віків у твердій вірі в Бога, а як верхи захитають його в ній, він розпливається мов мрака на долині.
О, глітно було в кімнатах Роксоляни! А у всіх крилах гарему, де жили инші жінки Падишаха, було тихо і пусто, як в опущенім домі. Тільки зависть куняла в них. Але й вона не відважилася покищо виходити з укриття.
Бо людська зависть і злоба як грабіжні звірюки ждуть на свою жертву, щоби зловити її у пригожу хвилинку.
У прийомних кімнатах Хасєеке Хуррем ставало щораз то більше глітно. Вже не тільки від поетів, артистів і учених, але й від везирів, кадіяскерів, дефтердарів, нішандшів, сігільдарів, чокадарів, нікябдарів, ходжів і всяких инших достойників. Найрадше говорила вона з великим будівничим Сінаном.
Та приняття инших зачали її томити а часто й нетерпеливити, бо від багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають.
Султанови не хотіла жалуватися на ту повінь прохачів, бо боялася, щоб він всім не заборонив приходити до неї. А деякі з них були цікаві для неї, від деяких сподівалася допомоги для своїх плянів, які почали в її мріях виринати від хвилі, як стала матірю, а ще виразніше, відколи довідалася про ворожбу старого дервіша, що прийшов до Сулеймана в день святої ночи Кадр. З тими плянами так укривалася, що боялася навіть думати довго про них.
Але коли їй раз забагато було натовпу ріжних достойників, казала запросити злобного Ґгазалі й запитала ще раз, чи він не знає причини аж таких численних відвідин.
Зробила се нарочно і в тій надії, що злобний Ґгазалі додумається, чого їй треба і своїми сатирами віджене бодай найбільше влізливих. Ґгазалі зараз зміркував, в чім діло й урочисто відповів:
— „О Хассеке Хуррем, благословенне хай буде імя Твоє! Твій слуга Ґгазалі знає причину тих численних відвідин...“
— „Нехай скаже!“
{{{pagenum}}}
