Сулейман знов споважнів на хвильку.
Пригадав собі ріжні неприхильні вискази про жінонк ріжних мудрців сходу і запитав:
— Чи ти ніколи ще не сказала мені неправди?
Засміялася як дитина і відповіла:
— Так! Сказала!
— Коли?
— Тоді раненько... над морем... коли в червонім блиску сходячого сонця надпливали рибалки...
— А якуж неправду сказала ти тоді?
— Я сказала, що хочу їсти. Але я була сита любовю. І думала, чи ти не голоден. А соромилася запитати тебе...
По тих словах, що були для нього солодші від меду, могутний султан Османів перший раз в життю сказав собі, що про душу жінки всі мудрці не знають нічого... Дивувався сам собі, як міг тоді повірити, що та делікатна істота хотіла харчу для себе, а не для нього. Пригадав собі, з яким смаком тоді заїдав і сягнув по чашу сорбету...
Великий султан Сулейман випив чашу сорбету, не тільки зі спраги, але й тому, що чув якусь дивну пустку в нутрі. Вона не була прикра й навіть робила йому якусь полекшу. Що се таке з ним діялося — не знав. Але був переконаний що вияснення знайде лише в очах сеї жінки. Обняв її й чекав — якогось інового „нападу“, нового „вимушення“ її ніжних рученят і чудових, уст. Чув приємність у цілім тілі з того, що є хтось, що може на нім робити вимушення.
Вона інстинктом жінки відчула свою перевагу в сю хвилю. І мала навіть ясний плян ще одного вимушення. Вже дійсного вимушення — а то для себе, не для мошеї. Але трохи боялася зачати, а ще більше — не знала, як зачати.
Він налив собі ще одну чашу сорбету. Пив помалу, любуючись думкою про те, що ся дивна жінка очевидно ще чогось захоче. Її мовчанка дразнила й напружувала його. Не видержав і сказав:
— Ну, скажи вже раз те, про що думаєш. Я сьогодня готов програвати...
— А звідки ти знаєш, що я ще чогось хочу?
{{{pagenum}}}
