— Того не припускаю. Мої найлучші звідуни не принесли нічого такого, що давалоб підставу до подібного припущення.
— Може боялися щось таке приносити?
— Знаю їх добре і думаю, що сказалиб усе.
Султан задумався і довго думав. І мовчки сидів біля нього приятель з його молодечих літ, командант Стамбулу.
По хвилі Кассім докинув:
— Я думаю, що се самосівний зрив, котрий зродився зі старої ненависти народа до Агмеда-баші і котрий тільки використали ріжні темні духи.
— Як радиш залагодити ту справу?
— Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що служать при мені. Всі тої думки, що треба тільки порадити семї Агмеда-баші, щоб виїхала зі Стамбулу, а народови оповістити, що колиб іще раз лучилася спроба таких непорядків, то з волі самого Падишаха не буде помилування.
— І не робиш ніяких доходжень більше?
— Я вже досить доходив. Нічого тут опріч шуму не зробимо.
— Нехай буде і так, сказав Султан. Але другу подібну ворохобню треба буде вже здавити рішучо і безпощадно.
Незабаром семя Агмеда-баші опустила Царгород і все затихло над Золотим Рогом. Султан ні словечка не сказав своїй любій жінці про ту неприємну подію. А вона дійсно не була винна в ній: то тільки злий замір, який кільчився в ній, відчула темна товпа з пристаней і передмість столиці, як відчуває вода, де низ і куди плисти.
В кілька днів по нападі на дім Агмеда-баші перша жінка Падишаха, мати його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не міг відмовити.
Прийшла з малим синком, вся в чорнім і з глибокою заслоною на обличчу. А як відслонила її, видно було обличча гарне і бліде, вимучене журбою. З плачем упала до ніг чоловікови і сказала:
— Вибач, що я просила побачення. Але сеї ночи мала я страшний сон: снилося мені, що хтось обкрутив шнур (тут
{{{pagenum}}}
