„Domine, Deus meus, ne elongeris a me Dens meus, in exilium meum respice! Quoniam insurrexerunt in me variae cogitationes et timores magni affligentes animam meam. Quomodo pertransibo illaesus? Quomodo perfringam eas?“ — ”Ego inquit, ante te ibo…“
А в пятницю рано, в турецьку неділю, третого тижня місяця Хаваля зі всіх мінатерів султанської столиці голосно закричали мослємські муеззіни:
— Аллагу Акбар! Ла-іллага-іл-Аллаг! Ва Магомет расул Аллаг! Гам алас сала!… Гам алас сала!… Гам алас сала!…[1].
А в кожду пятницю рано, в турецьку неділю, молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею білих коней, у золотій кареті, зі сторожею кінних яничарів виїзджала. І як завжди під мурами по дорозі убога біднота у два довгі ряди стояла, на Милостиву Паню, на матер принца Селіма чекала: І руки простягала, милостині благала.
Кого там не було! Хто не стояв під муром палат Роксоляни? Стояли убогі Турки, Араби, Курди і Татари та всякі мусулмане, стояли Греки, Вірмени, Італійці, Угри, Волохи і Поляки та всякі иньші христіяне, ждали Жиди і Цигане. І нікого слуги султанки не минали, по жіночім боці її невольниці, по мужеськім евнухи бідним людям милостиню роздавали.
А часом з Рідного Краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, ізза старости літ випущені на волю. Стояли
- ↑ Бог Всемогучий! Нема Бога лиш Аллаг! А Магомет пророк Божий! Спішіть на молитву!… Спішіть на молитву!… Спішіть на молитву!
