Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/218

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Не зле і не добре, от як з котрою, мамо.

— Більше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А має ще твій чоловік маму?

— Та має. Він ще молодий і вона не стара. Сороківки ще не має, мамо. Добра жінка. Найкращі свої клейноди мені подарувала.

— То вже певйо задля сина зробила.

II.

— Якіж тут, Настуню, великі богацтва у кімнатах твоїх! І то все твоє? сказала бідна мати Настуні, оглянувши помешкання своєї дочки. Вже й плакати на той вид перестала.

— Або я знаю, мамо — відповіла Настя. Та ніби моє. Я все, що захочу, маю.

— Такий добрий твій чоловік?

— Дуже добрий.

— А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю післав тобі, доню. Тільки ти якийсь тягар маєш на душі серед того добра. Бачу, бачу. Серцем відчуваю. І твій покійний тато молився за тебе до самої смерти... Заплакала.

Настуня на вістку про смерть батька не могла зразу Промовити ні слова. Залилася слізми і зіткнула до Бога. Коли обидві виплакалися, запитала Настя:

— Якже Ви, мамуню, відважилися самі пускатися в таку далеку дорогу? І як Ви дібралися сюди? І хто Вам доніс, де я тай що зі мною діється? Бо я вже посилала нераз довірених людей з великими грішми, щоб мені принесли бодай вістку про родичів. Вертали й говорили, що і сліду по Вас не могли знайти.

— Та то було так. Зараз по нападі ми обидвоє з татом похорувалися з жалю за тобою, бо гадали, що вже ніколи тебе не побачимо на сім світі. Тай батько й не побачив бідний. А Стефан, твій наречений, розпитував за тобою зо два роки. Кудись їздив, шукав. Все надармо. І нам за той час помагав. А потому оженився і все скінчилося.

— А з ким?

— Та з твоєю подругою Іриною. Разом з полону втікали і там серед пригод і познакомилися. Правда, він ще вірно шукав за тобою, не зараз побіг за другою.

{{{pagenum}}}