і мають що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то Турки, чи не Турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав, каже. А її слуги, каже, всі письма збирають, бо такий уже наказ мають, каже.
— Тай що вона з тими письмами робить? питаю.
— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменьше письмо, навіть подерте, каже, розглядають і потому кожду справу розбирають, каже. І зпід землі винного добувають, каже, а невинному допоможуть, каже, аби не знати де був, чи оден, чи другий, каже.
— Ну, а як такий, що провинився, втече в иньший край? питаю.
— Ну, ну, каже. Ви гадаєте, каже, що Султан послів не має, каже. А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, Жиди, коло свого рабіна. Ще гірше, каже, бо ми свого рабіна шануємо, каже, а турецького посла в иньших краях, як огню бояться, каже.
— Та чого так дуже бояться? питаю. А сама вже боюся. А купець каже:
— Ви як дитина питаєте, каже. Та чи нема чого боятися, каже, як за тим послом, каже, коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде і тяжкі гармати везе і міста розбиває і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!
— То моя донька, питаю, таке слово має?
— Слово кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав, каже. Що хоче, то робить, каже.
— Ну, а як чоловік її, питаю, чогось иньшого хоче. А жид каже:
Коли він того самого хоче, чого вона хоче і то вже всі знають, каже. Ніби ви не розумієте, як то є?
— Але, кажу їм, чи одна так може виглядати як моя дочка? А вони, кажуть:
— О розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно, сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша. — А я їм на те кажу:
{{{pagenum}}}
