ловік — розуміє се. А як не ваша, то ви їм также ні мур не вкусите, ні моря не випете. Вертаєте тай вже.
— Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом і з Жидами, а серце в мені лиш тьохкає. Всадили мене в той повіз. Коні як змиї. Лиш ліцами їх торкнули і пішли! Ледви вилізла я на той замок. Спочивала я пару разів. Правда, навіть Турки милосердіє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком ішли. Ставала я, ставали й вони і чекали, поки я не відпочала. Нарешті івийшла я на ту гору. Таке подвірє камяне, що з него видко дуже далеко і Дунай і поля навкруги. Як у раю, так гарно. І впровадили мене до якихсь покоїв. Скрізь дивани дорогі, подушки на підлогах аксамітні. Показують мені Турки, що можу сідати. Сіла я. А Жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую — йдуть ще якісь люде. Аж замерехкотіло від них. А ті, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидіти, чи вставати тай сиджу. Аж тут зміж тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий і не молодий вже чоловік, по турецьки одягнений, в турбані. Тай чисто по нашому каже:
— Слухайте, жінко, — каже — маєте правду сказати, як на сповіди, бо ви, каже, перед самим цісарським намісником, котрому я кожде ваше слово переловім по турецьки.
— Питайте, відповідаю, а я скажу, що буду знати.
— Чи то правда, (питає, що ви няньчили жінку Великого Султана Сулеймана і їдете до неї з отсими купцями, до Царгороду?
— Та до Царгороду з тими купцями я їду, кажу. Але чи жінка Султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тоді, як її побачу. Я їду, кажу, шукати тої, котру я няньчила на своїх руках, кажу, бо люде говорять, що вона в Царгороді, кажу.
— Добре, ви, мамо, відповіли, сказала Настя.
— Та правда все добра, доню.
— А щож той товмач на те?
— Товмач зараз заговорив до намісника. Старший, уже сивий чоловік був той намісник. Він щось сказав товмачеви. А той знов до мене:
— Видко, каже, що ви правду говорите. Тепер питаю вас, відки ви, і коли ту дівчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали Татаре?
{{{pagenum}}}
