Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/243

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Султанка Ель Хуррем скричала у сні. І піт студений облив її личко. І збудилася. А як знов заснула, побачила кару за злочини ті. Побачила, як гнила живцем Византія в золоті й пурпурі. Побачила, як предок її чоловіка на місто наступав і як таранами мури розбивав. Узріла ряд султанів аж до мужа свого. Втім рука червона вирвала подобу Мустафи молодого й на столі султанів поклала — Селіма... Пізнала Ель Хуррем любі очи сина. Узріла, як Стамбулом три армії йшли, як Селім висилав їх на нові підбої...

Тут збудилася і — рішилася.

А дощ так плакав по садах султанських, як плаче дитина за матірю...