Червень ударила в обличча Ель Хуррем. Велике довіря мужа так на неї поділало, як грім з ясного неба. І аж слези витиснуло їй з очей.
Сулейман Великий щось важив у душі. По хвилі сказав:
— Ти знаєш, хто тепер командант Стамбулу?
— Знаю, відповіла здивована — Кассім.
— Так, Кассім, Але він їде зі мною на війну.
— То його заступник.
— Так, але він старий і не відважиться нічого важнійшого сам зарядити.
— Отже хто? запитала.
— Ти, — відповів так тихо, що здавалося, немовби се прнчулося їй.
— Чи ти дав такий наказ?
— Перша основа правління: не видавати непотрібних наказів, бо се перешкоджує в праці чесним людям.
— А друга? запитала.
— Друга та, про яку все говорив мені мій покійний батько Селім, нехай Аллаг буде милостивий душі його! Він казав: Щоби здобути державу, треба мати у відповідній порі не більше як сто розумних людей, котрі по наказу одного готові на всяку працю і на всякі жертви. А щоби правити державою, вистарчить пять таких людей. Чи ти, о, Хуррем, маєш таких пять довіренних людей? Я тому тебе питаю, бо Стамбул — командант всім городам моїм, а ти будеш фактичним командантом Стамбулу.
Задумалася й відповіла:
— А колиб я не мала, то що треба робити, щоб їх знайти і придержати при собі?
— Ти розумно запитала, о Хуррем! Але ніяка людина не знаходить таких людей, бо їх знаходить і присилає для доброго діла тільки Всемогучий Аллаг. І вони по волі Його так стягнуться до доброго володаря, як стягаються опилки заліза до маґнету, який недавно показував тобі штукар венецький.
— А якже пізнати їх?
— Пізнати їх можна тільки по довшім часі по їх робучости і правости. Сі дві прикмети се як двоє очей людини. Одна без другої може також істнувати. І навіть може прино-
243
