йде частинка незмірних сил Аллага! А я, о Хуррем, лише трісочка, яку несе з собою повінь страшної кари Його. І тому я так спокійно дивлюся на ті знаки Господні на землі й на небі.
Молода султанка Ель Хуррем вся замінилася в слух. Сулейман Величавий ріс в очах її. З острахом запитала:
— А як далеко ти зайдеш тепер?
— Се знає тільки Аллаг і іпророк його Магомет. Я не знаю, о Хуррем. Я стану там, де мене спинить Всемогучий Аллаг невидимою рукою своєю.
Муеззіни зачали співати третий азан на горбах високих верблюдів.
Як оком сягнути, задержались на шляхах всі війська мослємів. Стала й золотиста карета Ель Хуррем. Сулейман Великий висів з повозу і разом з військом своїм упав на землю, на диван молитовний, лицем обернений до Мекки. Молився.
А коли Сулейман встав, то як далеко сягали очі, видно було, як зверталися на нього побожні погляди мослємів і як уста їх шептали молитви до Бога за свого Султана.
Сулейман пращав улюблену жінку і поклавши праву руку на серце, вимовив ще отсі слова:
— Аллагу Акбар! Я додержу слова, як тільки Бог Всемогучий дозволить на те. Бо думка людини се ніч без світла Його, а сила людини се сила маленької дитини без помочи Його, а розум людини се піна на воді без мудрдсти Його, а життя людини се якийсь дурний бо безцільний сон без ласки Його!
Ще обтулив шалем білі руки Ель Хуррем, що витягнулися до нього з вікна карети. Ще раз поздоровив її, вискочив на коня й не оглядаючись більше, рушив у дорогу, серед ентузіястичного крику всего війська, що гримів як грім у хмарі.
Великий Султан поїхав на Джігад. А за ним лавами їхала пишна кіннота й артилерія і плила струями піхота, обминаючи з пошаною повіз султанки. А повіз її стояв на шляху, поки виднів ще на кони Сулейман Величавий, що зник на обрію як сон. Тільки ще раз блиснув на горбі зелений прапор його. І довго летіли за ним на тлі неба стади чорних круків і великі супи — страшні „воздушні черви“.
248
