Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/255

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Вже привикла до думки про здобуття золотого престола Османів. Тоді виховає синів так, як уважає. О! І тоді зачне снувати пляни і діла, якими перевисшить Велику Княгиню Ольгу, котра в сих палатах приймала хрест — таксамо потайки, як потаємно і вона несе свій невидимий хрест терпіння, в котрім уже призабула святі слова Господньої молитви: ... „і не введи нас во іскушеніє...“

А горами Балканами йшла в тім часі осінь. І немов горіло золоте й червоне листя дерев, як останнє пращання. Дерева стояли в блиску плодів своїх, мов священики перед вівтарями у ризах золотистих, червоно підшитих:

У садах Сербів і Болгарів стояли достиглі овочі. Осінь здійснила всі мрії весни. І спокійно гляділа у синьо-лязуровий небосклін небесний, по котрім тихо котилося золоте, велике сонце, одна з порошинок давних творів Божих.

З них людина бачить зникаюче маленьку часть і тішиться тим, що бачить, як тішиться метелик одним днем життя.

Але як на полях і в садах дозріває всяке добре насіння плодів землі, так дозріває й усяке зілля отруйне. А хто завчасу не виполе його зі своєї землі, той побачить, як отруйне зілля переможе й заглушить усяке добре насіння.

III.

Коли Сулейман вдруге вибирався на святий Джігад і вже було певно, що разом з ним поїде сим разом на війну і султанка Ель Хуррем, запитала вона Кассіма, команданта Стамбулу :

— Скажи мені, як властиво виглядає Джігад?

А все веселий Кассім споважнів на обличчу, повагом склонився й відповів:

— О радісна Мати Принца! Коли Джігад займетьcя на землі, тоді по небі ходить заграва пожарна. І кидає кріваві блиски свої на чорні стовпища і хмари диму. Тоді стогнуть шляхи під важкими колесами гармат Халіфа. Тоді дуднять дороги від тупоту кінних полків Його. Тоді чорніють поля від піших військ Падишаха, що пливуть як повінь. Тоді так гуде плач жінок і дітей христіянських, як шум у градовій тучі. Бо жах великий несе з собою Джігад!

— То ти кажеш, Кассім, що Джігад страшний?

— Дуже страшний, о Велика Хатун!

252