— Падишах просто пішов в середину збунтованої казарми.
— І всі затихли?
— Ой не затихли, о Радісна Мати Принца! Тільки уздрівши самого Падишаха, звернули проти нього копії й шаблюки. І було так тихо, як перед дуже великим злочином.
— А що на те Падишах?
— Падишах спокійно сказав отсі слова: „Зі всіма говорити не можу. Нехай виступлять три провідники!“
— І виступйли?
— Так, зараз виступили і стали в крузі серед мечів.
— А Падишах що сказав до них?
— Ані одного слова не сказав, тільки блискавичним рухом руки витягнув шаблю і трома ударами на місци зарурубав усіх трьох так скоро, що ніхто й не спамятався.
Ель Хуррем зблідла. Кассім кінчив:
— Ціла казарма збунтованого війська кинула зброю і впала на коліна, благаючи прощення. Султан Сулейман мовчки обернувся і вийшов з казарми. І ще тої днини розброїли їх. А заки сонце зайшло над Стамбулом, кров злила долівку у довгій на милю казармі яничарів.
Дрожачи під вражінням того, що говорив Кассім, запитала Ель Хуррем:
— І всіх їх на смерть засудив султан?
— О, Хассеке Хуррем! Падишах не судив з них нікого, тільки віддав суд над бунтівниками в руки військового суду. Лиш казав покликати до того суду кромі вчених суддів ще одного простого жовніра-каліку, першого, якого зустріне його післанець на вулицях Стамбулу. І той суд не помилував нікого. Бо вільно помилувати всякого злочинця й навіть убийника, але не вільно помилувати раз збунтованого війська. Колиб його помилував суд, то не помилував би Аллаг ні тих бунтівників; ні того суду.
— То ті яничари, що тепер є в Стамбулі се зовсім иньші?
— Зовсім иньші, о Хуррем! Деякі з них надходили якраз з поблизьких міст, коли народ кінчив на вулицях Стамбулу роздирати на шматки трупи збунтованих і кидати собакам кусники їх тіла.
Султанка Ель Хуррем закрила очі руками і сказала:
257
